Прогресуюче старіння людської популяції на даний час є найважливішою проблемою більшості країн світу. За прогнозами ВООЗ, до 2050 року чисельність літніх людей досягне 2 мільярдів і перевищить чисельність дітей у віці до 14 років 1, 2.

Люди похилого і старечого віку хворіють частіше і мають, як правило, не одне хронічне захворювання. У більшості випадків кожне з них вимагає постійної фармакотерапії. В середньому, при клінічному обстеженні хворих у віці 60 років і старше діагностується не менше чотирьох - п'яти різних хронічних патологічних станів в різних фазах і стадіях 3. Саме поліморбідність змушує пацієнтів похилого віку звертатися і спостерігатися у лікарів різних спеціальностей. Взаємовплив захворювань змінює класичну клінічну картину, характер перебігу, збільшує кількість ускладнень і їх тяжкість, погіршує якість життя і прогноз, в результаті - ускладнює лікувально-діагностичний процес , а в кінцевому підсумку - значно знижує комплаєнс у взаєминах лікаря і пацієнта 4, 5.

В рамках проекту ZARADEMP на репрезентативній вибірці населення похилого віку (4803 осіб у віці ≥ 55 років) була перевірена гіпотеза щодо зв’язку між загальною соматичною і загальною психічною захворюваністю 6. Загальна коморбідність у цьому дослідженні сягала 19,9% за умови видалення артеріальної гіпертензії з категорії соматичних захворювань. Не мали коморбідних станів взагалі 33,5% пацієнтів з загальної вибірки. Супутні захворювання продемонстрували позитивні кореляції з віком, жіночою статтю і низьким рівнем освіти, але систематично не збільшувались з віком. Частота психічних захворювань була вище серед пацієнтів з соматичними захворюваннями, ніж серед фізично здорових. Частота соматичної захворюваності серед психічно хворих пацієнтів була вище, ніж серед психічно здорових осіб. Цей зв’язок між соматичними і психічними захворюваннями залишався статистично значущим після врахування віку, статі та освіти (відносний ризик (OR) = 1,61; довірчий інтервал (ДІ) = 1,38-1,88). Більшість соматичних захворювань були пов’язані з наявність психічного розладу, але після коригування демографічних показників і окремих соматичних захворювань, кореляція залишалася статистично значущою тільки для інсультів (CVAS) (OR = 1,47; ДI = 1,09-1,98) і захворювань щитовидної залози (OR = 1,67; ДI = 1,10‑2,54). Автори зауважили 6, що це було першим дослідженням, яке доказово підтвердило існування позитивного і статистично значущого зв’язку між загальносоматичною і психіатричною захворюваністю населення похилого віку, особливо щодо цереброваскулярних захворювань та захворювань щитовидної залози.

Визначення аналогічних показників є дуже важливим для української популяції пацієнтів похилого віку. За статистичними даними МОЗ України, психічні розлади займають 7 місце серед причин інвалідизації людей похилого віку, 11% осіб старше 60 років потребують кваліфікованої психіатричної допомоги, 20% осіб – у віці старше 80 років. Люди старше 65 років складають половину всіх хворих, які отримують довгострокове психіатричне лікування, і, приблизно, п’яту частину пацієнтів, які вперше потрапили до психіатричного стаціонару 2.

Наявність у пацієнтів похилого віку одночасно психічного і соматичного захворювання дуже сильно впливає на якість життя. Був проведений метааналіз досліджень щодо відносин між соматичною і психіатричною коморбідністю у хворих із соматичними захворюваннями (порушення обміну речовин, дихальних шляхів, опорно-рухового апарату, серцево-судинної системи, травної системи, раку тощо) з урахуванням якості життя. Таким чином було виявлено 481 дослідження, в якому 45 відповідали критеріям включення. Загалом були зафіксовані істотні негативні кореляції між коморбідністю та якістю життя. Переважно це відносилось до соматичної та психіатричної коморбідності: 70,3% щодо психосоціальних аспектів якості життя і до 100% щодо якості життя в цілому 12. Аналогічний систематичний огляд (7291 посилання і 65 первинних досліджень) був спрямований на вивчення асоціації між коморбідними психічними розладами та якістю життя у хворих з хронічними соматичними захворюваннями (цукровим діабетом, ішемічною хворобою серця, астмою, хронічним болем у спині і колоректальним раком). У осіб із соматичними захворюваннями та супутніми психічними розладами значно знизились показники якості життя в цілому (d = -1,10; 95% ДІ = -1,34 до -0,86), фізичного компонента (d = -0,64; 95% ДІ = -0,74 до -0,53) і психосоціального компонента (d = -1,18; 95% ДІ = -1,42 до -0,95) у порівнянні з особами без психічних розладів. Цей результат підкреслює важливість виявлення та лікування супутніх психічних розладів у соматичних хворих 13.

Літні пацієнти є одними з провідних споживачів лікарських засобів. Тому одним з найважливіших завдань сучасної геріатрії є обґрунтування ефективних і безпечних підходів до індивідуального раціонального медикаментозного лікування з урахуванням вікових особливостей пацієнта похилого віку, який, як правило, страждає на декілька різних захворювань 8.

Як показали спостереження, досягти достатньої прихильності до лікування у пацієнтів похилого та старечого віку з психічними розладами набагато складніше, ніж у пацієнтів молодого і середнього віку з соматичними захворюваннями. У літніх хворих з психозами відсутнє критичне ставлення до свого стану 10. Спроби надання медичної допомоги можуть сприйматися ними як насильство і викликають активну протидію. Разом з тим, пацієнти схильні до самостійно прийому ліків, що не були призначені, наприклад барбітуратів. Небажання лікуватися може бути пов'язано з маячним тлумаченням подій, наприклад, призначення ліків сприймається як «отруєння» з метою заволодіння майном. При депресії літній пацієнт може не приймати ліки не тільки через відсутність критики, а й через виражену рухову загальмованість, обумовлену як психічним станом, так і віковими змінами організму. При захворюваннях, що супроводжуються розвитком недоумства (атрофічні процеси, судинні ураження головного мозку та ін.), можливість формування терапевтичного співробітництва дуже низька через порушення пам'яті, осмислення ситуації, зниження критики 12, 13.

Переконати хворих самостійно приймати ліки в період психозу або загострення іншого психічного захворювання дуже складно, тому лікування проводиться в стаціонарі. Як тільки поліпшення стану з формуванням критики сприяє досягненню терапевтичного альянсу, хворі починають приймати ліки самостійно і продовжують лікування амбулаторно. Однак при амбулаторному лікуванні терапевтичне співробітництво також може бути короткотривалим. Його «руйнування» може бути пов'язано з розвитком побічних ефектів, які особливо важко переносяться літніми хворими в домашніх умовах, з побоюванням, що тривале лікування може зашкодити здоров'ю, зі стигматизацією ( «ліки не дають забути про хвороби ») 11. Це, в результаті, призводить до повторної госпіталізації пацієнта в стаціонар.

Порушення режиму лікування і самолікування, невиконання рекомендацій лікаря літніми пацієнтами призводить до серйозних медичних наслідків, таких як недостатня ефективність терапії, багаторазові перегляди схеми лікування лікарем, побічні ефекти лікарських засобів, розчарування в успіху лікування. Низька прихильність до лікування є головною причиною зменшення вираженості лікувального ефекту, істотно підвищує ймовірність розвитку ускладнень, веде до зниження якості життя хворих і збільшення витрат на лікування 7, 8. Психотерапевтичне втручання, спрямоване на обізнаність пацієнта щодо свого захворювання і методів його лікування, створення терапевтичного альянсу і запобігання самолікуванню, за нашою гіпотезою, сприяє підвищенню комплаєнсу і якості життя поліморбідних пацієнтів похилого віку, які страждають на психічні розлади 7.

Всього у дослідженні за умови отримання інформованої згоди взяло участь 325 пацієнтів, які проходили стаціонарне лікування у геронтопсихіатричному відділенні ПНЛ м. Маріуполь. Дослідження мало дизайн рандомізованого контрольованого клінічного випробування. Рандомізація проводилась за допомогою комп’ютерної програми. Пацієнти були рандомізовані на основну та порівняльну групи у співвідношенні 3:1 з урахуванням віку і статі. Отже, вони були репрезентативними за цими показниками.

Основна група кількістю 238 осіб отримувала стандартне лікування і психотерапевтичне втручання. Програма психотерапевтичного втручання складалася з трьох частин: інформаційної, спонукальної і рефлексивної. Вона передбачала поєднання психоосвіти, комплаєнс-терапії і тренінгу профілактики фармакоманії.

Група порівняння кількістю 87 осіб проходила тільки стандартне лікування.

Пацієнти були оцінені за якості життя SF-36 та шкалою оцінки рівня комплаєнсу Моріскі-Грін.

Психічні розлади серед популяції осіб похилого віку є одним з основних суспільних проблем через їх високу частоту зустрічальності і високу соматичну коморбідність. Крім того, прогноз перебігу коморбідних захворювань є поганим. Дослідження вказують, що існує сильний і складний взаємозв'язок між соматичними захворюваннями, психічними розладами та похилим віком пацієнтів, що робить геріатричну медицину більш трудомісткою і більш вартісною, ніж звичайна медицина 7, 8. Наголошується, що психічне здоров'я має величезне значення через важливість функціональної незалежності та гідної якості життя пацієнтів похилого віку 9, 10.

Отримані в нашому дослідженні дані підтверджують низький рівень якості життя у пацієнтів похилого віку, які страждають на коморбідні психічні і соматичні розлади. Найбільш уразливими виявилися показники загальної якості життя, рольового функціонування, обумовленого фізичним і емоційним станом, життєвої активності і соціального функціонування. Перебування на стаціонарному лікування статистично достовірно сприяло (p<0.001) суттєвому покращенню якості життя геронтопсихіатричних пацієнтів незалежно від обсягу отриманої терапії.

Практична доцільність формування тематичних психоосвітніх і психотерапевтичних програм для пацієнтів похилого віку з психічними розладами була показана багатьох дослідженнях. Автори зауважували на необхідності інтервенцій, спрямованих на підвищення якості життя у пацієнтів похилого віку з психічними розладами 4, 11, 12.

В нашому дослідженні було доведено, що зміни у якості життя пацієнтів основної групи, які отримували стандартну терапію і психотерапевтичні інтервенції, були вдвічі більшими у порівнянні з пацієнтами, які отримували стандартне лікування (порівняльна група) (р<0.001). Предикторами ефективності такого втручання були більш молодий вік пацієнтів, менші порушення когнітивного функціонування і схильність до самолікування до госпіталізації.

Отже, доцільність застосування у пацієнтів геронтопсихіатричного стаціонару психотерапевтичної програми, спрямованої на отримання ними достатньої інформації щодо своїх захворювань і їх лікування, створення терапевтичного альянсу і редукцію фармакоманії (особливо у відношенні самолікування барбітуратами) була доведена позитивними змінами якості життя в процесі лікування. Це підтверджує необхідністю інтервенцій, спрямованих на підвищення якості життя у поліморбідних пацієнтів похилого віку з психічними розладами.